сторія Миколаєва
Місто Миколаїв розташовано в Північному Причорномор'ї на берегах Бузького лиману при злитті з рікою Інгул. Найбільш ранній археологічний пам'ятник, який знайдено на території міста, датується епохою неоліту (V—ІV тис. до н.е.). Миколаївська земля знала скіфів, стародавніх греків, слов'янські племена, ногайскі орди, вільних запорізьких козаків.
Інтенсивне заселення Миколаївського півострова почалося в останній чверті ХVІІІ століття, вже після визволення Північного Причорномор'я від турецьких завойовників і виходу Російської держави до Чорного моря. Росії потрібен був свій флот. І за указом князя Г.О. Потьомкіна в гирлі ріки Інгул під безпосереднім керівництвом полковника М.Л. Фалєєва в 1788 році була закладена нова верфа. Навколо верфі почало рости містечко. Воно отримало своє ім'я через рік після переможного штурму Очакова російськими військами під командуванням О.В. Суворова. Очаків був здобутий у грудні 1788 року, в день Святого Миколая, захисника моряків. У його честь і назвали нове місто. З ім'ям Святого Миколи пов'язані й перша церква, збудована в місті в 1790 році, і перший корабель, 46-гарматний фрегат «Святий Миколай», який було спущено на воду в серпні того ж року, а вже в липні 1791 року біля мису Каліакрія він отримав бойове хрещення. З часу побудови «Святого Миколая» на суднобудівних заводах міста, їх сьогодні три, побудовано понад 2 тисячи кораблів та суден, серед яких фрегат, броненосці, міноносці, підводні човни і т.п. 
Життя міста була повністю підпорядковано суднобудуванню і флоту. Майже сто років тут знаходився штаб Чорноморського флоту. З Миколаєвом пов'язані імена видатних флотоводців Ф.Ф. Ушакова, П.С. Нахімова, В.О. Корнілова, О.С. Грейга, Ф.Ф. Беллінсгаузена, М.Л. Лазарева, Г.І. Бутакова. Під час Кримської війни (1853—1856 рр.) Миколаїв став головною тиловою базою флоту. Більшість підприємств, які створювалися в місті, належали до військово-промислового комплексу, в зв'язку з цим Миколаїв багато десятиліть був закритий для відвідування іноземцями. Перший навчальний заклад міста — Чорноморське штурманський училище, засноване в 1798 році, також було пов'язано із флотом. Така специфіка наклала відбиток на долю, характер і зовнішній вигляд Миколаєва. Складений в кінці ХVІІІ ст. план забудови міста швидкими темпами був втілений в життя вже в перші десятиліття його існування, і до наших днів місто зберіглося як унікальний містобудівний пам'ятник епохи класицизму.
Історія Миколаєва
У 1862 році в місті була відкрита комерційна гавань, що сприяла перетворенню Миколаєва у великий торгівельний порт. Вже в кінці ХІХ ст. Миколаївський порт займав третє місце після Петербурга й Одеси за обсягом торгівлі з закордоном, і за експортом зерна, постачальниками якого були степові губернії, — перше місце в країні. Сам Миколаїв стає великим промисловим центром на півдні України.
Бурхливі події ХХ століття не обійшли Миколаїв. У жовтневі дні 1917 року його називали «червоним Пітером України». У 1918 році місто вперше пережило окупацію іноземними військами. У 1920 році тут остаточно затвердилась Радянська влада. Під час Другої світової війни Миколаїв майже три роки був окупований гітлерівськими загарбниками. Але жоден корабель, завдяки діям підпільників, диверсійних і розвідувальних груп, не зійшов за цей час з миколаївських стапелів. А при звільненні Миколаєва від окупантів у березні 1944 року немеркнучий подвиг здійснили 68 моряків-десантників під командуванням К.Ф. Ольшанського. Це був єдиний випадок в історії Великої Вітчизняної війни, коли всі учасники однієї бойової операції були удостоєні звання Герою Радянського Союзу, більшість — посмертно.
У Миколаєві працювали укладачі «Атласу Чорного моря» брати М.П. і Е.П. Манганарі та автор 4-томного видання «Сказание о русской земле» генерал-майор А.Д. Нечволодов, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, перший директор першої на Півдні України Миколаївської обсерваторії К.Х. Кнорре і творець першої у світі морськоъ газотурбінної установки С.Д. Колосов. Саме в Миколаєві В.І. Даль, перебуваючи на військовій службі, приступив до створення «тлумачного словника
живої великоруської мови». Тут закінчив свою капітальну наукову працю основоположник російської епідеміології, член 12 західноєвропейської академій та наукових товариств Д.С. Самойлович (Сущінскій), а професор М.Г. Ліванов створив у Богоявленському (нині Корабельному район міста) у 1790 році першу в країні школу практичного землеробства. Миколаїв дав перший досвід політичної боротьби Л.Д. Троцькому (Бронштейну). У місті бували адмірал Ф.Ф. Ушаков, П.І. Сумароков, О.С. Пушкин, О.М. Горький, В.В. Маяковський, Н.А. Римський-Корсаков, тут виступали М.С. Щепкін, уродженці Миколаївщини - корифеї українського театру Н.К. Садовський, П.К. Саксаганський, М.Л. Кропивницький. Перша книга з історії українського народу рідною мовою — «Історія України-Русі» — також була написана в Миколаєві. Її автор — М.М. Аркас. Родом з Миколаєва Народний художник СРСР Божий М.М., видатний астроном, академік Ф.А. Бредіхін, дослідник Арктики Г.Л. Брусилов, відомий вчений в галузі залізничного транспорту академік В.М. Образцов, талановитий флотоводець, океанограф, полярний дослідник і винахідник С.О. Макаров.
живої великоруської мови». Тут закінчив свою капітальну наукову працю основоположник російської епідеміології, член 12 західноєвропейської академій та наукових товариств Д.С. Самойлович (Сущінскій), а професор М.Г. Ліванов створив у Богоявленському (нині Корабельному район міста) у 1790 році першу в країні школу практичного землеробства. Миколаїв дав перший досвід політичної боротьби Л.Д. Троцькому (Бронштейну). У місті бували адмірал Ф.Ф. Ушаков, П.І. Сумароков, О.С. Пушкин, О.М. Горький, В.В. Маяковський, Н.А. Римський-Корсаков, тут виступали М.С. Щепкін, уродженці Миколаївщини - корифеї українського театру Н.К. Садовський, П.К. Саксаганський, М.Л. Кропивницький. Перша книга з історії українського народу рідною мовою — «Історія України-Русі» — також була написана в Миколаєві. Її автор — М.М. Аркас. Родом з Миколаєва Народний художник СРСР Божий М.М., видатний астроном, академік Ф.А. Бредіхін, дослідник Арктики Г.Л. Брусилов, відомий вчений в галузі залізничного транспорту академік В.М. Образцов, талановитий флотоводець, океанограф, полярний дослідник і винахідник С.О. Макаров.
За короткий для історії період місто Миколаїв перетворилося з маленької суднобудівної верфі у великий промисловий, діловий, політичний і культурний центр Півдня України. З часу «Святого Миколая» на суднобудівних заводах міста побудовано більше двох тисяч кораблів і суден, серед яких фрегат, броненосці, міноносці, підводні човни і т.п. Миколаїв — одне з двох міст в світі, де будувалися важкі авіанесучі кораблі.
Місто наполегливо шукає шляхи виживання й відродження н
а шляхах розвитку місцевого самоврядування, починає усвідомлювати себе міською громадою. Миколаївці відродили історичний герб та прапор міста, розроблений Статут міста, стверджується муніципальне мислення. Нову ціну набуває міська земля, а в місті розвивається підприємництво.
а шляхах розвитку місцевого самоврядування, починає усвідомлювати себе міською громадою. Миколаївці відродили історичний герб та прапор міста, розроблений Статут міста, стверджується муніципальне мислення. Нову ціну набуває міська земля, а в місті розвивається підприємництво. Сучасна історія Миколаєва
У Миколаєві діють 58 установ культури, які знаходяться в комунальній власності міста. Це 10 шкіл естетичного виховання, 4 будинки культури, клубні установи, парки культури та відпочинку, культурно-ігровий комплекс «Дитяче містечко «Казка», муніципальний театр-студія естрадної пісні, міський культурний центр, Муніципальний камерний оркестр, зоопарк, кінотеатри, мережа з 35 бібліотекУ 2006 році Миколаїв розділив III місце з Кривим Рогом в конкурсі серед кращих міст України I категорії, залишивши попереду лише Київ з Донецьком і Харків з Одесою.
Загадковий Миколаїв: 52 факти з історії міста
Історія Миколаєва сповнена загадок та неймовірних фактів
Історія виникнення та історичний розвиток
Найдавніша історія місцевості, де зараз розташований Миколаїв, пов'язана з подіями у південній місцині сучасного міста - Вітовці. Ці землі, за даними досліджень археологічних розкопок, були заселені починаючи від залізної доби. Тут були стани кімерійців або скіфів, що залишили по собі кургани. Від IV сторіччя до Р. Х. тут оселяються греки, поселення яких відомі біля Сіверсового маяка та сіл Лупареве і Лимани. У 200-400-ті роки н. е. простежується перебування давніх слов'ян - антів.
Збереглися свідчення, що на початку 2-го тисячоліття н. е. на землях сучасного Миколаєва існував християнський Дівочий монастир, що був зруйнований навалою монголів у 1233-36 роки. Саме від XIII століття сучасна Миколаївщина майже повністю являла Дике Поле.
Власне свою назву історична місцевість міста Вітовка отримала від литовського князя Вітовта (на давніх мапах означене Вітольд Гаммані), що звів тут 1399 року Вітовтівський замок (фортецю) і митницю для контролю торгівлі з татарами.
Уже від кінця XV століття історія Південного Побужжя тісно пов'язана із запорозькими козаками, ставши основою формування українського етносу на цих землях. По берегах річок та балок засновувалися козацькі слободи, зимівники, паланки, влаштовувалися переправи через ріки. Сюди також тікали селяни з усієї України, з Польщі, Литви, Московії.
У 1-й половині XVIII століття більша частина Південного Прибужжя залишалася слабо заселеною. З історії відомо, що першими спорудами середини XVIII століття були на півострові кузня та житловий будинок запорожців біля поромної переправи через гирло Інгулу. На території сучасного Миколаєва існували поселення ще до початку будівництва верфі. На одній із карт, датованій 1783 р., є напис «Рушериновка». На іншій карті, ще мабуть ранішого походження, у південній і південно-східній частині півострова є три крапки і напис «Рибачая», що вказує на рибацькі хижки, або як тоді називали «рибзаводи». На цій же карті скорописом було написано: «Кут Хлюща», що явно свідчило що ця місцевість була освоєна запорожцями[14]. Поштовхом для подальшого заселення краю став вихід Російської імперії, внаслідок російських воєн з Туреччиною, до Чорного моря - за Кючук-Кайнарджийською мирною угодою 1774 року Вітовка разом з землями між Дніпром і Південним Бугом відійшла до Росії. У Вітовці було влаштовано шпиталь, де лікували цілющою водою з джерел і місцевими травами. Тут стояли частини Бузького єгерського корпусу під командуванням Михайла Кутузова.
року командир Новоросії Григорій Потьомкін перейменував Вітовку на Богоявленськ, з причини цілющих джерел води, які були «даром Божим». Тут же було зведено Богоявленську церкву. Також Потьомкін побудував собі будинок, у який постійно навідувався, навіть коли був у справах у Херсоні.
Від кінця XVIII ст. територія нинішньої Миколаївщини, як і всього Північного Причорномор'я, активно колонізується. У заселенні регіону брали участь представники багатьох народностей. І хоча характерною рисою Півдня була поліетнічність, проте основна маса населення складалася з етнічних українців - крім тих, що жили тут здавна, сюди прибували українські переселенці з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній.
Місто Миколаїв було закладене 1789 року князем Григорієм Потьомкіним на півострові при злитті Інгулу і Південного Бугу як флотське і корабельне місто. Першим громадянином міста став підприємець, військовий діяч і будівничий Михайло Фалєєв. Саме ордер № 1065 від 9 вересня 1789 року для нього і є першою документальною згадкою сучасної назви міста:«Фаберову дачу іменувати Спаське, а Вітовку - Богоявленське, а нову верф, що зводиться на Інгулі - містом Миколаїв. Існує версія, що місто отримало свою назву на честь перемоги російських військ 1788 року під час взяття турецької твердині Очаків, що збіглася з Днем Миколая.
Будувалося місто за спеціально складеним російським архітектором Іваном Старовим планом - з прямими вулицями і кварталами правильної форми. Життя Миколаєва було повністю підпорядковане суднобудуванню і флоту. Майже сто років тут перебував штаб Чорноморського флоту. За губернаторства О. Грейга у 1-й третині XIX ст. у Миколаєві вперше було здійснено спробу збудувати водогін, почалася прокладка кам'яних тротуарів, озеленення вулиць.
року в місті було відкрито комерційний порт, що послужило поштовхом до перетворення Миколаєва на значний економічний і торгівельний осередок. Вже наприкінці XIX століття Миколаївський порт посідав третє місце після Петербурга і Одеси за обсягами торгівлі з іноземними державами, а за експортом зерна, головними постачальниками якого були степові губернії, - перше місце в Російській імперії. Місто стає важливим промисловим центром на півдні України.
У роки Української революції (1917-21) Миколаїв за активність більшовиків дістав прізвисько «червоний Пітер України». У 1918 році в місті перебували союзні війська гетьмана Павла Скоропадського. Радянська влада на Миколаївщині утвердилась лише 1920 року.
У Голодомор 1932-33 рр. по Миколаєву, як великому промисловому осередку, вживались певні заходи по боротьбі з голодом, а саме: від 20 лютого 1933 року до встановленого стандарту хлібозабезпечення була запроваджена домішка у розмірі 3 відсотків соняшникової макухи, затверджувались норми видачі хліба на підприємствах міста, у червні 1933 року була встановлена середньодобова потреба реалізації комерційного хліба по місту - 70 тонн на день, тоді як селяни області фактично були кинуті напризволяще і потерпали.
Під час Другої світової війни Миколаїв майже три роки був окупований фашистами. 16 вересня 1941 року всіх представників єврейського населення зібрали на кладовищі і знищили німецькі окупанти. 28 березня 1944 року місто було звільнене, зокрема, завдяки діям 68 моряків-десантників під командуванням Костянтина Ольшанського. Це був єдиний випадок у історії Німецько-радянської війни, коли всі учасники однієї бойової операції були удостоєні звання «Герой Радянського Союзу», більшість - посмертно.
У повоєнний час Миколаїв став одним із найбільших центрів суднобудування в СРСР. Судна випускають три суднобудівельні заводи міста - Чорноморський суднобудівельний завод, завод імені 61 комунара і завод «Океан». В 1958 р. введений в експлуатацію Південний турбінний завод (нині ДПНВКГ «Зоря - Машпроект)») - один з найбільших у світі проектантів і виробників сучасної газотурбінної техніки, в 1980 - найбільше в Україні і одне з найбільших в Європі підприємств кольорової металургії Миколаївський глиноземний завод. В Миколаєві діяло секретне підприємство міністерства радіопромисловості «ПВТП» - Південне виробничо-технічне підприємство, що займалося створенням великих радіокомплексів з управління космічними супутниками і апаратами (керував ним Микола Брюханов, який до того 8 років займав посаду голови міської ради).[17] Місто за короткий для історії період перетворилося з маленької суднобудівельної верфі на крупний промисловий, діловий, політичний і культурний центр півдня України.
грудня 1991 року миколаївці разом з жителями області на Всеукраїнському референдумі 89,45 % голосів «за» підтвердили Акт проголошення незалежності України.
У 1990-ті роки економіка Миколаєва, як і всієї держави, зазнала ряд суттєвих, часто негативних, наслідків лібералізації ринку і економічних перетворень.
У Миколаєві склалася ситуація, коли українська культура була майже повністю витіснена з топоніміки міста. Краєзнавці вважають, це теба виправити
Відповідно до законів про декомунізацію, в Миколаєві підлягають перейменуванню близько сотні вулиць, майданів та скверів. Наразі це зроблено лише з однією площею – Леніна, яку перейменовано в Соборну.
Деякі політичні партії та громадські активісти, намагаючись підштовхнути владу, самі почали процес підготовки до перейменування. Зокрема, вони провели низку опитувань городян, результати яких мають лягти в основу зміни тих чи інших назв вулиць. Серед таких і центральний проспект міста - Леніна. Пересічним городянам прямо на вулицях пропонували озвучити свій варіант майбутньої назви головної вулиці Миколаєва. Люди говорили перше, що їм спадало на думку – від Джона Леннона (мовляв, співзвучно зі старою назвою), до Корабельного (бо місто корабелів). Але, у результаті, переміг найбанальніший варіант - проспект Центральний.
ЩОБ ЛЕНІНА НЕ СТАЛА ЦЕНТРАЛЬНОЮ
Із таким підходом категорично не погоджуються фахівці історії та краєзнавства. Вони переконані, що такий примітивний спосіб проведення громадського обговорення призведе до виникнення назв, які не відповідатимуть історично-культурним реаліям міста. Якщо йти цим шляхом, то він, з одного боку, призведе до масової появи в населених пунктах безликих назв на кшталт Центральної або Абрикосової. З іншого, знову залишаться поза увагою назви, які б увіковічнили видатних українців.
Щоб не допустити цього, відомі у Миколаєві історики, краєзнавці та інші небайдужі городяни, об’єдналися у громадську організацію під назвою «Символи Миколаєва». Вони запропонували свою модель перейменування вулиць і населених пунктів.
Проспект Леніна. Фото: laginlib.org.ua
На думку активістки організації, доцента кафедри історії ЧДУ імені П.Могили Наталії Шевченко, перш ніж проводити опитування людей, потрібно запропонувати кілька науковообгрунтованих варіантів назв, які будуть прив’язані до тієї чи іншої місцевості. А для цього треба виконати копітку роботу: підготувати історико-біографічні довідки про відомих видатних людей, на які багата Миколаївщина. «Перейменуванням вулиць має займатися спеціальна комісія, авторитет якої не буде викликати питань. До неї повинні увійти фахівці-краєзнавці, історики, громадськість, представники влади і всі бажаючі. Вона має напрацювати по кілька варіантів назв однієї і тієї ж вулиці. І лише тоді висунути їх на громадське обговорення, щоб люди, вже маючи інформацію, могли зробити обгрунтований вибір», - переконана історик.
Крім того, на думку голови ГО «Символи Миколаєва» Георгія Савченка, при перейменуванні слід притримуватися декількох базових принципів. «Спочатку треба змінити назви лише головних вулиць, які викликають найбільше запитань. Це, зокрема, вул. Радянська, проспекти Леніна та Жовтневий тощо. При цьому в історичній частині міста, по можливості, застосувати принцип реституції – відновлення старих назв, якщо вони не мають імперської спадщини», - впевнений краєзнавець. Таким чином, можна відновити назви центральних вулиць міста – теперішніх Дзержинського, Комсомольської та інших. У Миколаєві й досі їх називають 3-тя Слобідська, 6-та Слобідська. Є вулиці, які називалися Військова, Поперечна, Поздовжня і таке інше. Їх, можливо, просто треба повернути.
МАЗЕПА БУВ У МИКОЛАЄВІ
«У Миколаєві склалася ситуація, коли українська культура була майже повністю витіснена з топоніміки міста, і її треба обов’язково повернути. У нас є видатні постаті, прив’язані до цієї землі, до нашої історії. Але робити це треба обережно, щоб городяни сприйняли адекватно. Для цього необхідно аргументовано їм усе пояснити. Адже наразі багато людей просто не обізнані», - каже Шевченко.
З нею погоджується відомий краєзнавець, автор багатьох наукових праць про рідний край Октябрина Ковальова. «Насамперед, треба увіковічнити родину Аркасів. Вихідці із Греції, військові і державні діячі Російської імперії 19 сторіччя і, водночас, визначні представники української культури Миколаївщини. На мій погляд, їх імям слушно назвати нинішній центральний проспект міста - Леніна, якого, до речі, тут ніколи не було навіть проїздом», - розповідає Ковальова.
На її думку, в назвах вулиць Миколаєва слід також увіковічнити загальновизнаних історичних та культурних діячів українського народу. Тим більше, що діяльність частини з них має прямий стосунок до Миколаївщини. Так, скажімо, запорізькі «чайки» під приводом гетьмана Сагайдачного, в усі свої морські походи ходили повз береги Миколаївщини. Бував на теренах області й останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.
Миколаївщина пов’язана з драматичним періодом життя ще одного видатного українця – Івана Мазепи. Після поразки під Полтавою в 1709 році, шлях відступу українського козацтва пролягав через наше місто, а саме - через нинішній проспект Жовтневий. Приміром, у селі Лимани небайдужі миколаївці нещодавно поставили пам’ятний знак Мазепі. Слід зазначити, що імена цих та багатьох інших видатних українців досі жодним чином не значилися на мапі Миколаєва.
Миколаївщина, як і більшість областей країни, має свої історичні особливості. Так, якщо в області однозначно домінує українська культура, то там потрібна максимальна українська присутність. Щодо міста - ситуація дещо інша. Тут вплив має російське коріння, оскільки Миколаїв зводився як кораблебудівний центр для російської імперії. Тому значною мірою був заселений вихідцями з центральних російських губерній. До речі, цей принцип використовувався і в радянські часи. Наприклад, при будівництві глиноземного заводу у 80-х роках минулого сторіччя було «виписано» чимало фахівців з Уралу та Сибіру.
Але при цьому більшість населення міста - 80% - зокрема й росіяни, пов'язують себе з Україною. «У перейменуванні важливо не перейти межу, щоб не збурити людей. Ми маємо показати, що залишаємо частину російських назв, якщо вони не викликають особливих заперечень, але водночас повертаємо українську складову, яка була відсунута політично. Цей баланс буде сприяти консолідації суспільства», - переконана Шевченко.
На її думку, це завдання непросте. Річ у тім, що певні постаті російських діячів не є однозначними для нашого сприйняття. Наприклад, українці дуже насторожено ставляться до того ж Потьомкіна. Багато хто його не любить, але з ним пов’язана історія заснування Миколаєва. Тому доведеться йти на певний компроміс.
Також слід обережно підходити до назв, пов’язаних із періодом Другої світової війни. На думку представників ГО «Символи Миколаєва», слід перейменувати вулиці Жукова й Ватутіна. Водночас, вважають активісти, обов’язково слід залишити назви, пов’язані з героями війни. Зокрема, вул. Ольшанського, проспект Героїв Сталінграду тощо.
Меморіал героям-ольшанцям
Слід зазначити, що на даний момент представники цієї громадської організації вже створили базу даних, яка налічує біля ста біографічних довідок видатних українців, пов’язаних із Миколаївщиною. Також у активістів є своє бачення проведення громадського обговорення.
«Щоб охопити якомога ширшу аудиторію, треба залучити телебачення, інтернет, газети. Є ідея і про створення волонтерських груп зі школярів, студентів, активної молоді. Вони ходитимуть по домівках городян, роздаватимуть інформацію і проводитимуть щось на зразок опитування. При цьому, насамперед, треба враховувати думку тих, хто проживає на тій чи іншій вулиці. Люди мають знати, чому саме їх вулицю перейменовують, щоб вони відчули свою причетність до цієї справи», - ділиться своїм баченням керівник громадських активістів Георгій Савченко.
ЗМІНИЛИ Б НАЗВИ – НЕ БУЛО Б І "НОВОРОСІЇ"?
Зараз часто доводиться чути, що, мовляв, перейменування нині не на часі, що є більш важливі проблеми. Але члени «Символів Миколаєва» з цим категорично не погоджуються. «Закон треба виконувати сьогодні і зараз. Це перейменування дуже на часі. Не треба кивати на війну. Бо вона розпочалася ще й тому, що ми залишили старі стереотипи в своїх головах. Звідси і «бандерівці», і «російська ідея» з «Новоросією» і таке інше. Тому людям треба пояснювати, що це за назви, хто і що за ними стоїть», - переконана активістка і історик Наталія Шевченко.
З цим важко не погодитися. Перейменування дійсно треба було зробити уже давно. Адже назви вулиць, сіл та міст тісно зв’язані з ідеологією та історико-культурним вихованням. Якби цими питаннями займалися протягом 20 останніх років, то, хтозна, - можливо, сьогодні не було б ні окупації Криму, ні війни на Донбасі. Та й ідеї створення "Новоросії" не набули б такого масштабу.
На жаль, ні українська держава, ні самі громадяни не приділяли цим питанням належної уваги. У той же час північно-східний сусід лобіював свої ідеологічні постулати найрізноманітнішими шляхами. Зокрема й намаганнями блокувати в південних та східних областях такі процеси як перейменування вулиць і знесення пам’ятників комуністично-тоталітарної епохи.
Наш край у I половині ХІХ століття
Історичний тренінг:
- У
Франції у 1804 р. імператором стає …
- В період
консульства (1799 – 1804 рр) та імперії (1804-1815 рр) Франція вела …
- Метою
Н.Бонапарта було …. і тому він вів війни з такими європейськими країнами
як ….
- У 1812
році Н.Бонапарт потерпів поразку в …., тому що ….
- Російський
імператор Олександр І в разі перемоги над Францією пообіцяв своєму
народові ….
- Невиконання
цієї обіцянки стає однією із причин виникнення …..
- В
Україні існували такі організації декабристів ….
- Видатні
декабристи України – це ….
- В
соціально-економічному розвиткові України в І половині ХІХ відбулися такі
головні процеси …
- В 30 –
40 рр ХІХ ст. в Україні починається промисловий …, а у 1823 р. на Дніпрі
було збудовано ….
Сьогодні на уроці ми визначимо роль Миколаєва і області в економічному
житті України і всієї Російської імперії, переконаємося в тому що Миколаївщина
була в епіцентрі таких грандіозних подій як війна 1812 року, антифеодальний і
декабристський рух, російсько-турецькі війни тощо.
ІІІ. Тема, мета уроку, мотивація до навчання
Завдання класу .
План :
- Територія
і населення рідного краю
- Економічний
розвиток Миколаївщини
- Участь
миколаївців в антифеодальному русі і війнах Росії І пол..ХІХ ст..
- Миколаївщина
у Вітчизняній війні 1812 р.
- Наші
земляки – декабристи
- Роль
Миколаєва в історії ЧФ
- Громадське
і культурне життя Миколаївщини
Проблемне завдання : Визначити особливості розвитку рідного
краю в І половині ХІХ ст., порівняти розвиток нашого регіону з розвитком всієї
України, Російської імперії, європейськими державами Англією і Францією,
визначити спільне і відмінне, аргументувати тезу : історія Миколаївщини –
складова частина історії України та всесвітньої історії І половини ХІХ ст..
Для проведення цього уроку клас було об’єднано в 5 груп (2,3,4,5,6 пит). Групи обрали
менеджера, отримали випереджаюче завдання, рекомендовану літературу і до
початку уроку опрацювали своє питання.
На уроці:
- 1,7
питання лекційно розкриває вчитель
- 2,3,4,5,6
питання – відповідно І,ІІ,ІІІ,ІV,V групи учнів по 5-6 осіб в кожній
- Виступає
кожен член групи протягом 1 хвилини, менеджер керує порядком виступів
- Менеджер
– помічник вчителя, ним проінструктований, працював з групою над одним
питанням, керував діяльністю групи, шукав джерела знань, допомагав кожному
члену групи – при оцінюванні отримує 2 оцінки – як член групи та її
менеджер
- За урок
оцінку отримує кожен член групи, тобто кожен учень.
В кінці вивчення теми методом дискусії вирішується проблемне питання.
Підводяться підсумки роботи, виставляються оцінки.
- Територія
і населення рідного краю :
-
кінець
XVIII – початок ХІХ ст.. – російське
самодержавство позбавляло Україну решток автономного устрою :
1. Україна втратила полково-сотенний устрій
своєї території
2. Запроваджено
адміністративно-територіальний устрій Російської імперії, поділ на губернії,
російська адміністрація в містах України
8 жовтня 1802 р – указ Російської імперії :
Новоросійська губернія
поділена на 3 :
 |
 |
||
Миколаївську
Катеринославську Таврійську
Миколаїв – губернське місто
1802 – Миколаївська губернія |
|
Херсонський
Єлизаветградський
Овідіопольський
Таврійський
повіти
15 травня 1803 р – новий указ царя про утворення
Херсонської губернії
Миколаївська губернія ліквідована
Миколаївщина
увійшла до
складу Херсонської губернії
1805
Миколаїв стає центром самостійної адміністративної одиниці – Миколаївського
та Севастопольського військового губернаторства.
Чому ?
З 1794 – в Миколаєві знаходилось управління головного командира
Чорноморського флоту і портів, очолював адмірал Мордвинов М.С.
Запитання : Чому одна із найстаріших вулиць міста називається Адміральською
? (відповідають учні)
Населення : інтенсивне заселення території края продовжується в І половині
ХІХ ст. :
-
Виникло
65 нових поселень, зокрема сучасні районні центри – Доманівка, Єланець,
Казанка, Баштанка, Снігурівка
-
Населення
краю – 1829 р. – 15762 чол.
-
Це
нащадки запорожців, українські селяни з Полтавської, Чернігівської, Київської
губерній
-
Російські
селяни з Курської, Орловської губерній Росії
-
Переселення
болгарських колоністів : 1802 – с.Тернівка, с.Інгулка (Болгарка) сучасного
Баштанського району
-
Масове
переселення болгар після російсько-турецької війни 1828-1829 рр
-
Німецькі
колонії з 1809 р. – Раштадт (с.Поріччя), Рорбах (с.Новосвітлівка), Ландау
(с.Широколанівка)
-
Колоністів
заохочував царський уряд : на 10 р. звільняли від усіх податків, 60 дес. землі у вічне і спадкове володіння
-
На
Миколаївщині поселення бузьких козаків та військових поселенців : станиць
Баловне, Костянтинівна, Себіне тощо. Центр – м.Вознесенськ (розташовано 4
бузьких полки)
-
Військові
поселення : Арбузинка, Олександрівка, Лиса Гора, Благодатне
-
Особлива
група населення – адміралтейські поселяни – працювали на Адміралтейство,
морське відомство Миколаєва
-
Як
приклад – с.Богоявленське (сучасний Корабельний район м.Миколаєва)
-
31%
сільського населення Миколаївщини – це були селяни-кріпаки (це особливість), а
всі інші селяни – вільнонаймані працівники.
2. Економічний розвиток Миколаївщини
І група
Криза феодально-кріпосницького господарства.
Зародження ринкових відносин. Вигідне географічне розташування (економічні зв’язки
з Росією, європейськими країнами по Чорному морю).
20-ті рр. ХІХ ст. – головна галузь с/г виробництва
– землеробство (раніше скотарство).
Кріпаки – панщина. 3 – 4 дні на тиждень. Поміщики
використовують вільнонайману працю.
Каховка – ринок робочої сили.
Зернове господарство. Городництво. Садівництво.
Сади поміщика Скаржинського.
Галузі промисловості :
·
1807
– 1834 – Богоявленськ – суконна фабрика – 450 робітників Адміралтейства. Сукно
для мундирів дл ЧФ. Їм сплачували 32 крб 40 коп на рік (для порівняння
вільнонаймані заробляли 120 крб на рік). У 1834 фабрика переведена до Херсону,
стає канатним виробництвом
·
Галузі
переробної промисловості: салотопні, кожевенні, борошномельні підприємства
·
Центри
промислового виробництва – Миколаїв (суднобудівна верф), Очаків, Ольвіополь (сучасний
Первомайськ)
·
1816-1833
– головним командиром ЧФ був віце-адмірал О.С.Грейг, він багато зробив для
флоту і міста :
-
збудовано
перший на Чорному морі 120-гарматний корабель «Варшава»
-
1820
– І пароплав «Везувій»
-
Миколаїв
– основна суднобудівна база ЧФ. Розширено Адміралтейство.
Торгівля розвинута гірше, ніж судобудівництво. Не
було залізниць, мало мостів через річки.
1847- 70 ярмарок у Херсонській губернії.
30-ті рр. ХІХ ст. – початок промислового
перевороту, виникнення фабрично-заводської промисловості. Переробка продуктів
тваринництва. Риболовні промисли – П.Буг, Д-Б лиман (осетр, білуга, стерлядь).
Торгівельні центри – Миколаїв, Вознесенськ,
Очаків, Ольвіополь, Федоровське (Н.Одеса).
- Участь
миколаївців в антифеодальному русі і війнах Росії І пол..ХІХ ст..
Запитання : Назвати форми боротьби селян в
Україні і Росії.
Тяжке становище селян-кріпаків.
1823 – скарга селян с.Снігурівка князю Воронову на поміщика, який захопив
землі, скарга селян с.Привольне на поміщика Забєліна. Безрезультатно.
1811 – перепис населення. Селяни втікали до Молдови.
1817 – повстання бузьких козаків проти перетворення на військових
поселенців. Охоплено 28 станиць, 6000 повстанців :
-
Центр
повстання – Вознесенськ
-
На
чолі – ветеран війни 1812 р. капітан Барвінський
-
Тривало
2 міс, придушено карателями (10000 солдатів)
-
Жорстока
розправа – 200 повстанців під суд, 64 чол покарані шпіцрутенами, значну частину
повстанців втопили у П.Бузі.
Роль Миколаєва у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр :
-
В
штурмі турецьких фортець брали участь кораблі «Пантелеймон», «Париж»,
«Імператриця Марія», фрегати «Флора», «Поспішний», пароплав «Метеоріт», бриг
«Меркурій» побудовані у Миколаєві.
-
Навіки
прославили себе вихованці Миколаївського штурманського училища, морські офіцери
Казарський А.І., Прокоф’єв П.П., Спиридонов Ф.Є.
-
14
травня 1829 – бій «Меркурія» з двома турецькими кораблями. Бій тривав 4 години,
турки відступили, бриг «Меркурій» отримав 22 пробоїни, 290 поламок у рангоуті,
вітрилах, але своїм ходом повернувся на базу до Сизо поля. Бриг нагороджено
Георгієвським кормовим прапором, командир Казарський отримав чин капітана 2
ранга, орден Георгія ІV ступеня. Всі члени екіпажу отримали
бойові нагороди. В Миколаєві є вулиця Казарського.
-
Цікавий
факт – вулиці м.Миколаєва отримали назви у 1835 р. Список назв затверджено
М.П.Мазаревим. Назви, що зберіглися – Адміральська, Набережна, Наваринська,
Велика і Мала Морська, Севастопольська, Артилерійська, Московська, Інженерна,
Садова, Котельна тощо.
4.Миколаївщина у Вітчизняній війні 1812 р.
ІІІ група
Народне ополчення на кошти миколаївців. Постачання
армії продовольством, худобою. Ескадрон поміщика Віктора Скаржинського в армії
адмірала Чичагова. 12 селян Скаржинського за героїзм нагороджені орденами.
500 бузьких козаків приймали участь в
партизанських загонах Д.Давидова. полки бузьких козаків під прапорами Кутузова.
75-корабельний екіпаж із моряків Миколаєва беруть
участь у закордонному поході 1813-1814 рр.
У 1912 р. 12 серпня на кошти мешканців Миколаєва
на честь 100-річчя перемоги над Н.Бонапартом відкрито гранитний пам’ятник –
обеліск «Героям війни 1812 року» (біля сучасної І Української гімназії. Це
колишня Маріїнська гімназія).
5. Наші земляки – декабристи.
ІV група
Розповідають про братів Олександра і Йосипа
Поджіо, які народились і виросли в сім’ї архітектора, вихідця з Італії, який
був одним з перших мешканців Одеси.
Поджіо – члени Південного товариства декабристів.
Розповідь про Миколу Олексійовича Чижова, члена
Північного товариства, учасника повстання на Сенатській площі 14 грудня 1825 р.
До 1820 Чижов закінчив Миколаївське штурманське училище, служив на ЧФ, потім
переведений на Балтику.
З
Миколаєвом і Миколаївщиною пов’язані імена
декабристів М.І.Лорера, князя
С.Г.Волконського.
На лікуванні в
Миколаєві перебували діти
декабриста М.О. Фонвізіна - Дмитро
та Михайло. Життя
і діяльність братів
Петра та Андрія
Борисових
також проходило в
місті Миколаєві. У
1826р в
Миколаїв під су-
ворий
нагляд з Петербурга
були вислані причетні
до повстання декабристів
морські офіцери С.Ф.Лутковський, В.Н.Романов,
Б.Н. Тиртон, Н.А.Колончаков.
Запитання : Чому одна з вулиць
Миколаєва називається вулиця Декабристів?
6. Роль Миколаєва в історії ЧФ.
V група
Розповідь про кораблі, побудовані в Миколаєві, про
адміралів Мордвинова, Грейга, Лазарева,
та ін. Миколаївське штурманське
училище ( зараз гімназія №2 на
Адміральській),
1827 – Миколаївська морська обсерваторія.
Роль
Грейга О.С.
Миколаїв – штаб-квартира Головного
командира Ч.Ф.(будинок музею
судно будівництва і флота
на Адміральській)
1834-1851 -
Головний командир ЧФ
і портів, військовий
губернатор Миколаєва,
віце-адмірал
М.П.Лазарєв:
·
Прославлений флотоводець, першовідкривач Антарктиди (1821)
Розповідь
про адміралів В.І.Істоміна
(!837р призначений
командиром шхуни
«Ласточка», яка
будувалася в Миколаєві).
В.О.Корнилов
-1839-командир корабля «Дванадцять
апостолів»
7 .
Громадське і культурне
життя Миколаївщини.
Л е к ц і й н о.
Миколаївці
зробили великий внесок
в громадське і
культурне життя Миколаїв-
щини.
а) розповідь
про Данилу Самойловича
( Сущинського) видатного епідеміолога,
доктора
медицини, члена 11 зарубіжних
академій:
·
Засновник в
Миколаєві, Очакові та Богоявленську лазаретів, лікував
поранених
в російсько-турецькій війні
солдатів.
·
На місці
Жовтневої ЦРБ -
морський шпиталь- засновник доктор
Самойлович ( в
Корабельному районі вулиця Самойловича, скульптурний
бюст
біля ЖЦРБ)
б) наш видатний
земляк Василь Назарович Каразін,
засновник Харківського уні-
верситету (1805) вчений – енциклопедист , «український Ломоносов» похований
в
склепі на Миколаївському міському
кладовищі , на Харківщині, в маєтку
Кручик
у 1810р заснував
І метеорологічну станцію
Російської імперії, мав
дослідне
поле, займався селекцією,
нові сорти плодових
дерев.
Винахідник
креозота, водяного опалення,
різних способів
консервування
продуктів
тощо.
в)
початок ХІХ ст..- перші
розкопки Ольвії під
керівництвом генерал –інженера
П.К.Сухтелена;
г) 1840
- перший
театр на 700
глядачів , театр Міллера (
в його будинку
вул..
Московська №5 )
д) з 1804
р. в Миколаєві мешкає
В.І.Даль майбутній лінгвіст, етнограф, письмен-
ник.
є) 1820, 1821,1824 (декілька разів)
в Миколаєві гостював
О.С.Пушкін. Вулицю
Бульварну на
його честь перейменовано
на Пушкінську на
честь 100 - річчя
поета.
ж) 1826 – відкрито
училище на 150
вихованок для доньок
нижніх чинів морсь-
кого
відомства на вул.. Котельній. Вчили
грамоті і домоводству.
1821 - Миколаївська морська
обсерваторія. Перший директор
К.Х. Кнорре.
Велика
наукова робота.
1846 - Миколаїв
відвідали М.С.Щепкін та
В.Г.Бєлінський.
з) у 1835
в Миколаєві відкрито
І лікарню для цивільного населення.
і)
весловими й парусними змаганнями (гонками) при М.П.Лазарєві
було покла-
дено
початок водним видам
спорту в Миколаєві.
к) із навчальних
закладів в Миколаєві
в І половині
ХІХ ст.. існувало морське
артилерійське
училище, морський
кадетський корпус (згодом
штурманське учи-
лище ), училище
корабельної архітектури, в
Богоявленську - І в
країні школа
практичного
землеробства, з 1817 р.
працювала школа музикантів
та співаків
портових
оркестрів і хорів.
Лише з 1827р.
почала діяти однорічна
початкова школа для
цивільного нас-
селення,
де вчилося 25
хлопчиків.
З 1796 р. в
місті працівала друкарня
.
Іншим
значним культурним центром
Миколаївщини був Вознесенськ.
У
1837р. для імператора
Миколи І та його
свити було збудовано
два палаци,
театр,
насаджено парк з
басейном та альтанками.
Узагальнення.
Підсумки. Закріплення. Завдання
додому.
Трудящі Миколаївщини в боротьбі за владу Рад в 1917-1920 роках. До 100-річчя Великого Жовтня
Про повалення самодержавства трудящі Миколаївщини дізналися 1 березня 1917 року. Відразу ж почалися революційні виступи, під час яких роззброювали поліцію, звільняли політв'язнів. Відбувалися масові мітинги і збори, на яких обиралися кандидати до Рад, схвалювалися накази депутатам. Обрана 6 березня в Миколаєві Рада робітничих депутатів послала своїх представників для встановлення зв'язку з Петроградською Радою. 25 березня 1917 року вийшов перший номер газети «Известия Николаевского Совета рабочих депутатов». Виникають Ради робітничих і солдатських депутатів в Голті, Ольвіополі і Богополі (суч. Первомайськ), обирається Рада робітничих і солдатських депутатів - у Вознесенську. Створюють свої Ради і трудящі Очакова та Нового Бугу.
Наприкінці квітня у Миколаєві відбувся перший Херсонський губернський з'їзд селянських депутатів, який обрав губернську Раду селянських депутатів. Створюється також губернське виконавче бюро Рад робітничих і солдатських депутатів. Але більшість у Радах дісталася меншовикам та есерам. За їх сприянням на початку березня в Миколаєві створено т. зв. громадський комітет.
При його підтримці підприємці відмовлялися визнавати фабзавкоми, проводили масові звільнення з роботи по-революційному настроєних робітників. У частинах гарнізону запроваджувалися дисциплінарні суди, ліквідовувалися солдатські комітети. Оборонництво керівників дрібнобуржуазних партій серйозно утруднювало роботу більшовиків по революційному вихованню мас.
Гострі сутички більшовиків з меншовиками та есерами мали місце у Вознесенській Раді, до складу якої входили навіть офіцери. Так було і в Голті, Ольвіополі, Богополі. Більшовики Миколаївщини роз'яснювали робітникам і селянам контрреволюційний характер органів Тимчасового уряду, хибність і порочність угодовської політики меншовиків, есерів та українських буржуазних націоналістів, закликаючи маси до соціалістичної революції.
31 березня у Миколаєві утворено тимчасовий об'єднаний комітет РСДРП, до якого від більшовиків увійшли Й. С. Скляр, І. А. Чигрин, П. О. Бурий та інші. ЦК РСДРП відрядив до Миколаєва для зміцнення більшовицької організації І. І. Шварца, Я. І. Ровинського, а пізніше - О. І. Зимака. Хоч більшовики Миколаєва, як і ряду інших міст країни, припустилися помилки, ввійшовши до складу об'єднаної з меншовиками соціал-демократичної організації, але виступали вони згуртовано, проводили послідовну революційну лінію, зміцнювали зв'язки робітників з трудящим селянством.
Досить швидко проходив процес організації робітничого класу: виникли профспілки металістів, друкарів, взуттєвиків, будівельників, булочників, робітників млинів. У профспілках більшовики створювали свої фракції. 20 березня робітники заводу «Руссуд» та місцевого відділення Балтійського заводу явочним порядком запровадили 8- годинний робочий день.
За участю селянської комісії при Миколаївській Раді в селах створювалися волосні та сільські комітети. Повсюдно проводилися сільські сходи, на яких роз'яснювалися події, що відбувалися в країні. Ще наприкінці березня Рада робітничих депутатів Миколаєва скликала з'їзд селян 23 найближчих сіл для обговорення питання про організацію Рад селянських депутатів. Це був один з перших селянських з'їздів на Україні.
Озброєні Квітневими тезами і рішеннями VII (Квітневої) конференції РСДРП(б), більшовики Миколаївщини боролися за переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. У цій боротьбі вони спиралися на допомогу петроградських і харківських більшовиків. Міцними були також зв'язки миколаївських більшовиків з більшовиками Одеси. Посиленню впливу більшовиків на маси сприяло об'єднання робітничої Ради з Радою військових депутатів, здійснене 23 квітня.
Зміцнюючи свої позиції у Раді, більшовики домоглися прийняття того ж місяця резолюції про бойкот газети реакційного напрямку «Южная Россия», створення продовольчих комітетів з правом реквізицій, передачі продовольчої справи на селі до рук селянських комітетів, встановлення суворого контролю над промисловістю і транспортом, а також конфіскації воєнних прибутків капіталістів.
Помітно посилювався вплив більшовиків у масах. 5 травня створено Центральне бюро профспілок Миколаєва, де найбільшою і найбойовішою була спілка металістів. Активізували свою діяльність у профспілках більшовики Голти, робітники заводу Шпехта і ремонтних майстерень у Вознесенську. Розгорталася агітаційна робота серед солдат і матросів місцевих гарнізонів, наслідком якої було виникнення там більшовицьких груп. Для керівництва ними 8 липня 1917 року в Миколаєві створюється військова організація РСДРП(б). Велике значення надавалося розповсюдженню більшовицької преси - газет «Правда», «Пролетарий» - органу Харківського комітету РСДРП(б) в агітаційно-пропагандистській роботі. У травні 1917 року Секретаріат ЦК РСДРП(б) дав вказівку видавництву «Прибой» посилити доставку літератури для Миколаєва.
Трудящі Миколаївщини організовано вийшли на святкування Першого травня. В колонах вознесенських демонстрантів пліч-о-пліч з українськими і російськими робітниками крокували солдати сербського добровольчого корпусу, до них вирішив приєднатися і створений солдатами у с. Болгарці Південнослов'янський революційний комітет. Згодом такий же комітет виник і в Миколаєві.
Під керівництвом більшовиків, озброєних рішеннями VI з'їзду РСДРП(б), влітку і восени 1917 року в Миколаєві, Голті, Вознесенську прокотилася хвиля економічних і політичних страйків, мітингів і зборів, на яких робітники вимагали підвищити заробітну плату, запровадити контроль над виробництвом, вжити заходів проти контрреволюційного саботажу буржуазії. Ще в березні-квітні 1917 року робітники Миколаєва одними з перших на Україні почали боротьбу за впровадження робітничого контролю і реквізицію приватних підприємств. Пізніше з рішучими вимогами введення контролю над виробництвом виступила Херсонська губернська спілка металістів.
Для залучення на свій бік селянської бідноти більшовики використовували з'їзди Рад селянських депутатів. Так, ще на першому Херсонському губернському з'їзді вони роз'яснювали селянам програму партії, закликали їх до єднання з робітниками, до боротьби за владу Рад. Створювалися агітаційні групи і з революційних солдатів місцевого гарнізону, які в селах пропагували ленінську аграрну програму. Часто відбувалися виїзди робітників на села. Наприкінці червня з ініціативи більшовиків 1200 робітників заводу «Наваль» виїхали, щоб допомогти селянам зібрати врожай. Ще навесні 1917 року значні селянські виступи проти поміщиків сталися в селах Анатолівці, Нечаяному, Тузлах. У червні революційний рух охопив усі повіти губернії. Найгострішого характеру він набув у селах навколо Вознесенська, в Покровській, Головлівській, Казанківській, Новоодеській, Маліївській та інших волостях. Селяни вимагали поліпшення умов оренди, захоплювали поміщицькі й церковні землі. Сільськогосподарські робітники явочним порядком встановлювали 8-годинний робочий день.
В середині серпня миколаївські більшовики прийняли рішення про розрив з меншовиками. 9 вересня відбулася загальноміська конференція більшовиків та інтернаціоналістів, де було обрано комітет РСДРП(б). Цього ж місяця у Миколаєві створюється Спілка трудящої молоді, активними працівниками якої були С. І. Новиков, М. К. Шишканюк, В. О. Салтанов, Р. Є. Гаврилов та О. Є. Гаврилов, Л. М. Гладков.
Під час корніловського заколоту трудящі маси рішуче стали на захист революції. Озброювалися робітничі дружини, в жовтні створюється Червона гвардія, в т. ч. червоногвардійський загін південних слов'ян у Вознесенську. Революційні загони організовуються в селах Братському, Анатолівці тощо.
Про дальше зростання впливу більшовиків на маси свідчили підсумки перевиборів членів Миколаївської Ради (кінець вересня - початок жовтня), а також ухвалення Херсонським губернським з'їздом Рад селянських депутатів (кінець вересня) і Миколаївською Радою (15 жовтня) резолюції про необхідність скликання II Всеросійського з'їзду Рад, припинення війни, передачі всіх земель у відання земельних комітетів, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення контролю над виробництвом.
25 жовтня (7 листопада) миколаївці довідалися про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Цю звістку, а також ленінські декрети і звернення II Всеросійського з'їзду Рад вони зустріли гарячим схваленням. Резолюції про підтримку II з'їзду Рад прийняли губернське виконавче бюро робітничих і селянських депутатів, президія губвиконкому Ради селянських депутатів, скликана в Миколаєві, в роботі якої взяли участь делегати від Миколаївської, Очаківської, Вознесенської, Голтянської, Херсонської та інших Рад.
Але есери та меншовики перешкодили встановленню Радянської влади у ці дні. Створений ними у Миколаєві т. зв. революційний штаб (комітет) став по суті на шлях затягування переходу влади до Ради. Суперечило корінним інтересам трудящих Миколаївщини і рішення Ради про підтримку Центральної ради. Під час виборів до Установчих зборів у листопаді 1917 року вони віддали більшість голосів більшовикам.
На початку грудня з ініціативи більшовиків секція Червоної гвардії Миколаєва спільно з представниками гарнізону і флотського півекіпажу створила військово- революційний комітет, під керівництвом якого 7 грудня було зірвано спробу гайдамаків захопити владу в місті. Боротьба за владу Рад ще більше посилилася після І Всеукраїнського з'їзду Рад, у роботі якого взяли участь і 7 представників з Миколаєва. Робітники, представники військових частин, селяни сіл Себиного, Гур'ївки, Матвіївки, Нечаяного, Ковалівки, Пересадівки, Калинівки та інших палко вітали перший Український Радянський уряд - Народний Секретаріат, вимагаючи розформування гайдамацьких загонів і негайного встановлення влади Рад. Важливу роль у викритті українських буржуазних націоналістів, у роз'ясненні більшовицької програми і політики з національного питання відіграла газета «Пролетарское знамя», яка почала виходити в жовтні 1917 року.
Рішучу відсіч давали трудящі Миколаївщини націоналістичній політиці української буржуазії, її партій та організацій, спрямованій на відрив України від Росії. Зокрема, осуджуючи контрреволюційну спробу Центральної ради розпалити братовбивчу війну між Україною і Росією та протестуючи проти дій українських буржуазних націоналістів, спрямованих на роззброєння російських революційних частин на Україні, представники військових частин, Червоної гвардії і робітничих організацій Миколаєва вказували у своїй резолюції: «Ми не визнаємо української буржуазної ради, будемо боротись з нею всіма силами, бо є одна влада народу - це влада класових революційних організацій на місцях - Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».
На початку січня 1918 року на виборах нового складу Миколаївської Ради перемогли більшовики, які разом з лівими есерами здобули 60 проц. місць. 14 січня, коли на пленумі новообраної Ради вирішувалось питання про владу, поіменним голосуванням переважною більшістю голосів схвалено рішення про перехід влади до рук Ради. Більшовики Миколаєва подавали допомогу у встановленні влади Рад у Херсоні, Вознесенську, Очакові.
7 (20) лютого 1918 року Херсонський повітовий з'їзд Рад селянських депутатів палко вітав Радянські уряди РРФСР і України. Переважна більшість делегатів проголосувала за створення органів Радянської влади. Через кілька днів аналогічне рішення схвалив і Херсонський губернський з'їзд Рад селянських депутатів та земельних комітетів, в роботі якого брав участь
Г. К. Орджонікідзе.
Протягом січня і лютого 1918 року Радянська влада перемогла в усіх населених пунктах сучасної області. В селах обиралися Ради селянських депутатів. Так, 19 січня 1918 року на загальних зборах села Нечаяного єдиною владою визнано владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 21 лютого на волосному делегатському з'їзді у Новому Бузі проголошено Радянську владу й обрано виконком. У деяких волостях (Ландауській, Петровській та ін.) створювалися революційні трибунали.
Місцеві органи Радянської влади, переборюючи опір контрреволюції, почали негайно здійснювати важливі політичні й економічні заходи, спрямовані на поліпшення становища трудящих. Все ширшого розмаху набирала боротьба за впровадження робітничого контролю над виробництвом і націоналізацію підприємств. Селяни виганяли поміщиків з економій, а їх землі передавали на облік волосним земельним комітетам або земельним комісіям.
В січні 1918 року в Миколаєві та інших містах запроваджується 8-годинний робочий день. Протягом січня-березня націоналізуються банки, млини, друкарні, готелі. На підставі ленінського Декрету про націоналізацію річкового та морського флотів (січень 1918 року) Миколаївський і Херсонський відділи спілки моряків наприкінці лютого ухвалили націоналізувати річковий флот на Дніпрі і Бузі з усіма капіталами, доками та інвентарем. Роботу залізничних станцій, фінансових установ, телеграфу взяв під свій контроль Голтянський військово-революційний комітет.
За ленінським Декретом про землю селяни Миколаївщини (в межах округу 1927 року, що становив приблизно половину території сучасної області) одержали понад 1 млн. десятин землі. Тим самим вони позбулися щорічної виплати орендної плати в розмірі 9,7 млн. крб. і 35 млн. крб. старих боргів. За постановою з'їзду Рад селянських депутатів Херсонського повіту у лютому-березні на території повіту провадився зрівняльний розподіл землі між селянами.
Та будівництво нового життя було перерване навалою австро-німецьких інтервентів. В середині березня 1918 року після запеклих боїв на дільниці Бірзула-Голта, яку прикривала Перша революційна армія під командуванням
О. І. Єгорова, ворожі війська захопили Ольвіополь, Богопіль і Голту, а згодом і всю територію нинішньої області. Відновлюючи буржуазно-поміщицький режим, окупанти та їх буржуазно-націоналістичні прислужники жорстоко розправлялися з трудящими. Німці грабували і катували людей, вивозили до Німеччини устаткування, продукцію, сировину багатьох промислових підприємств, худобу, хліб. Були закриті суднобудівні заводи «Наваль» і «Руссуд» у Миколаєві, робітники цих підприємств лишилися без будь-яких засобів до існування. На діючих підприємствах запроваджували 12-годинний робочий день.
Народно-визвольна боротьба проти австро-німецьких загарбників почалася уже з перших днів їх перебування на Миколаївщині. Кожний номер «Николаевского вестника» (єдиної газети в місті) ряснів наказами про розстріл за опір «новим властям». Славною сторінкою в історію героїчної боротьби українського народу проти окупантів увійшло Миколаївське збройне повстання 22-26 березня. Разом із збройним виступом херсонських робітників воно затримало більше ніж на два тижні наступ німців на Крим і Севастополь. Це дало можливість вивезти на схід з Криворіжжя та Криму багато продовольства і металу.
У червні 1918 року при сприянні представників ЦК РКП(б) і Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У почала діяти у підпіллі Миколаївська більшовицька організація. Військово-революційний комітет разом з міськкомом партії працював під безпосереднім керівництвом Одеського обласного партійного і військово-революційного комітетів, створених на основі рішень І з'їзду КП(б)У.
Було відновлено партійний комітет у Вознесенську. Підпільні революційні групи виникли також на підприємствах Голти. Під впливом більшовиків залізничники Миколаєва і Вознесенська активно підтримали в липні-серпні всеукраїнський страйк залізничників.
Велику підпільну роботу проводили більшовики і у військах окупантів. Разом з ними діяли німецька комуністична група федерації іноземних комуністичних груп РКП(б) та її представники на місцях. Лише в серпні 1918 року група надіслала на
Миколаївщину 400 примірників своєї газети «Вельткомуна» («Світова комуна») і 320 примірників різних брошур.
Миколаївщину 400 примірників своєї газети «Вельткомуна» («Світова комуна») і 320 примірників різних брошур.
Після II з'їзду КП(б)У (жовтень 1918 р.) на Миколаївщині за допомогою військово-революційного комітету створюються нові та активізуються дії створених раніше партизанських загонів. Широкого розмаху набув партизанський рух у межах сучасних Первомайського, Доманівського, Вознесенського, Очаківського районів, у зоні Тилігульського і Березанського лиманів, де діяли загони Т. М. Гуляницького, Н. І. Урсулова, І. К. Дячишина, М. І. Панченка, А. Є. Худенка, І. К. Філіппова, Л. Г. Позднякова.
Визначною подією цього часу було збройне повстання 15-16 листопада у Вознесенську. Під керівництвом підпільного ревкому повсталі розгромили міську управу, німецький гарнізон і гетьманську варту. Влада на кілька днів перейшла до рук ревкому.
У грудні 1918 року, після краху австро-німецької окупації і падіння гетьманщини, південь сучасної області окупували війська Антанти, територію від Вознесенська на північ захопили війська буржуазно-націоналістичної Директорії. Більшовики, очоливши боротьбу проти нових ворогів, викривали зрадництво есерів, меншовиків, бундівців та українських буржуазних націоналістів, разом із спартаківцями вели революційну агітацію серед солдатів німецьких гарнізонів, які за погодженням з командуванням антантівських військ залишилися в Миколаєві для виконання поліцейських функцій. Боротьбою проти антантівських військ і буржуазних націоналістів на півдні, як і раніше, керував Одеський обласний комітет КП(б)У, діяльність якого поширювалася і на Миколаївщину.
На початку березня частини 1-ї Задніпровської дивізії під командуванням
П. Ю. Дибенка зайняли залізничні станції Березнегувате, Снігурівка, Засілля, Явкине, Водопій, села Богоявленськ, Тернівку, Широку Балку і розгорнули бої на підступах до Миколаєва. Війська інтервентів змушені були поспіхом залишити місто. У 20-х числах березня частини радянських військ групи А. Є. Скачка та місцеві партизанські загони вигнали інтервентів і петлюрівців з північних районів області.
Повсюдно створювалися волосні і сільські ревкоми, обиралися Ради, керівну роль в яких відігравали більшовики. Вони переважали у Миколаївській Раді, а в її виконкомі становили абсолютну більшість (12 із 17 членів). Неподільне керівництво Радами здійснювали також комуністи Первомайська і Вознесенська. 24 березня почала виходити газета «Известия Николаевского Совета рабочих депутатов», а 23 червня - орган Миколаївського комітету КП(б)У «Знамя коммунара».
Помітно зростали ряди членів партії, збільшувалася кількість партійних осередків. Партійні організації об'єднували понад 400 комуністів. Передова, свідома молодь об'єднувалася в комсомольські організації. Сім представників миколаївської комсомоли - серед них Р. Є. Гаврилов, С. І. Новиков, Л. М. Мураховська брали участь у підготовці і роботі І з'їзду комсомолу України.
Головним завданням партійних, громадських і радянських організацій було встановлення найсуворішого революційного порядку, організація відбудови народного господарства. У травні 1919 року націоналізовано і передано місцевим органам управління суднобудівні заводи. На заводі «Наваль» під час виконання термінових військових замовлень відбулися перші на Миколаївщині суботники.
Виходячи з вказівок В. І. Леніна, рішень VIII з'їзду РКП(б) і III з'їзду КП(б)У, комуністи дбали і про згуртування пролетарів та напівпролетарів села у комітети бідноти.
Для організації партосередків, комбідів та очищення місцевих Рад від куркулів Миколаївська міська парторганізація в липні 1919 року відрядила на постійну роботу в села агітаторів-інструкторів - по 2 чоловіка у кожну волость. Питання роботи на селі, зміцнення союзу робітничого класу і селянства постійно висвітлювалися в газеті «Знамя коммунара». Значну роль у зміцненні дружби робітничої і селянської молоді відігравала комсомольська газета «Молодий комунар», перший номер якої вийшов у квітні 1919 року.
Важливим завданням партійних та радянських органів була боротьба за хліб, виконання продрозверстки, організація масового походу робітників на села. Робітничі продовольчі загони проводили серед селян широку масово-політичну та організаторську роботу. Багато бійців продзагонів героїчно загинули у боротьбі з куркульством.
Особливо небезпечним для Радянської влади був заколот Григор'єва, банди якого у травні 1919 року при підтримці анархістів і есерів з місцевого флотського півекіпажу на кілька днів захопили Миколаїв. У багатьох місцях спалахнули куркульські повстання. Силами військових частин ці виступи було ліквідовано.
У зв'язку з загрозою наступу денікінських військ у червні 1919 року на Миколаївщині розпочалася масова мобілізація до лав Червоної Армії. 28 червня створено повітовий комітет оборони, який провів значну роботу по організації оборони Миколаєва, Очакова та інших населених пунктів. На фронт пішло багато робітників і трудящих селян Миколаївщини. Тільки на захист Донбасу відбули 1-й Вознесенський кавалерійський полк (970 чоловік) і понад 2 тис. бійців з Миколаєва.
Натиск денікінців на півдні сучасної області стримували бійці 58-ї стрілецької дивізії, якою командував
І. Ф. Федько. 14 серпня ворожі кораблі почали обстріл Очакова. До кінця місяця білогвардійці захопили майже всі населені пункти сучасної області. Були відновлені царські установи, підприємства перейшли до рук колишніх власників. Відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Селян нещадно грабували: вони мусили віддавати третину хліба з кожної поміщицької десятини і, крім того, сплачувати податок по 1 пуду.
В умовах жорстокого білогвардійського терору більшовики Миколаївщини під керівництвом Зафронтбюро ЦК КП(б)У зміцнювали партійне підпілля, створювали ревкоми. їм активно допомагали профспілкові і комсомольські організації. У середині вересня могутній повстанський рух охопив усю губернію. У Миколаївському повіті близько 2 тис. повстанців при великій кількості співчуваючих проголосили Баштанську республіку.
В Херсонському повіті висунські повстанці, теж проголосивши республіку, ліквідували в районі своїх дій владу білих та встановили Радянську владу, навіть пустили в обіг радянські гроші. Майже два місяці партизани Висунської та Баштанської республік самовіддано боролися з ворогом.
Значним було також повстання в селі Богданівці, у районі Вознесенська тощо.
Для боротьби з партизанами Денікін змушений був послати великі військові з'єднання, які, виконуючи накази генерала Слащова, вчиняли звірячу розправу над повсталими, не жаліючи ні жінок, ні дітей. І все ж карателям не вдалося повністю задушити партизанський рух. «Повстання в цілому не тільки не було придушене,- зазначалося в доповіді Миколаївського підпільного комітету,- але захоплювало дедалі більший простір».
Наприкінці січня 1920 року частини 14-ї Радянської армії (командарм І. П. Убо- ревич) у складі 41-ї і 45-ї дивізій (начдиви О. М. Осадший і Й. Е. Якір) та кавалерійської бригади Г. І. Котовського завдали нищівного удару ворогові.
І. П. Уборевич
Й. Е. Якір
Г. І. Котовський
До початку лютого повністю визволено всю територію сучасної області. Після вигнання денікінців у січні 1920 року рішенням Всеукраїнського ревкому Херсонська губернія поділяється на Одеську і Херсонську з центром у м. Миколаєві. В грудні 1920 року Херсонська губернія перейменована на Миколаївську. Тут мешкало 1 419 238 жителів. Площа з населенням 433,9 тис. чоловік становила південну частину території сучасної області. До північної її частини входили 38 волостей Первомайського і Вознесенського повітів Одеської губернії з населенням понад 400 тис. чоловік. Таким чином, на території сучасної області в 1920 році мешкало понад 833 тис. чоловік. Міське населення становило понад 150 тис., у т. ч. у Миколаєві - 108 820, Первомайську - 24 737, Вознесенську - 11 196, Очакові - 5744 чоловіка.
Вже 31 січня 1920 року почав діяти тимчасовий губком партії, до якого ввійшли члени Миколаївського підпільного комітету, а 5 лютого на пленарному засіданні Миколаївського комітету КП(б)У, ревкому і політвідділу 41-ї дивізії створено губком КП(б)У та губревком. У цей час до Миколаєва прибули з ЦК КП(б)У С. С. Крижанівський, який став головою губкому, і О. В. Луговий, що очолив відділ роботи на селі. На початку лютого почала виходити газета «Известия» - орган Миколаївського губернського революційного комітету. Створювались волосні партійні комітети і партосередки. На 3 квітня 1920 року в губернії було 106 партосередків і в них - 829 комуністів. А 12-15 травня відбулася перша губернська конференція КП(б)У.
На місцях організовувались повітові, волосні і сільські ревкоми. Проте до них нерідко проникали представники дрібнобуржуазних партій - боротьбистів, борьбистів. Губернський і повітові партійні комітети вживали заходів для зміцнення органів влади комуністами.
Утвердивши революційний порядок, ревкоми передавали свої повноваження виконкомам новообраних Рад. У квітні 1920 року відбувалися вибори до міських і сільських Рад та волвиконкомів, наприкінці квітня - на початку травня - повітові з'їзди Рад, що обрали повітвиконкоми, а 20-23 травня - 1-й губернський з'їзд Рад. Під час виборів до Рад переважна більшість виборців у містах, селах, волостях віддала свої голоси за список № 1 (комуністів), у якому першим було названо ім'я В. І. Леніна.
Відновлювали свою діяльність комсомольські організації. З 16 лютого 1920 року починає діяти губернське оргбюро комсомолу. На 13 листопада 1920 року у Вознесенському і Первомайському повітах Одеської губернії було 35 комсомольських осередків, в яких налічувалося 1550 членів спілки. В усій губернії на 15 вересня у 52 осередках перебувало на обліку 2527 комсомольців. Під керівництвом партійних організацій зміцнювалися профспілки, що вели рішучу боротьбу з меншовиками, які пробрались до їх керівних органів. Значну роль у цьому відігравала газета «Власть труда» - орган губернської ради профспілок.
Розгорталося господарське і культурне будівництво. Ще на початку лютого 1920 року створюється губернський раднаргосп, у травні і наступні місяці - відділи губвиконкому, в т. ч. земельний, народної освіти (при ньому комісія лікнепу) тощо. Через нестачу сировини, палива і робочих рук здійснювалася сувора централізація виробництва на підприємствах, більш удосконалених технічно, вироблялася лише найнеобхідніша продукція, в першу чергу для фронту.
Та в червні-липні 1920 року Дніпровський повіт губернії захопили врангелівці, що наступали з Криму. Вони загрожували Херсону й Очакову. Одночасно у ряді населених пунктів між Миколаєвом і Херсоном (Кисляківці, Станіславі, Снігурівці, Лупареві, Богояв ленську та ін.) вибухнули куркульські антирадянські заколоти, якими керували врангелівські й петлюрівські агенти.
Партійні та радянські органи Миколаївщини вживали енергійних заходів для забезпечення розгрому військ Врангеля і куркульських банд. Зміцнювалися укріплені райони вздовж Дніпра і Дніпровсько-Бузького лиману. Було створено Усть- Дніпровську флотилію (командуючий Б. В. Хорошхін), основою якої стали пароплави, відремонтовані і озброєні на миколаївських суднобудівних заводах. Кораблі флотилії, бійці Очаківського укріпрайону, створеного в лютому 1920 року, і частини Херсонської бойової групи, комісаром якої був секретар губкому партії В. М. Ісакович, розгромили куркульські повстання. У червні того ж року органи надзвичайної комісії ліквідували миколаївський відділ створеної в Одесі шпигунської монархічної організації «Азбука», яка сприяла Врангелю. Завдяки мужності і героїзму бійців Очаківської фортеці зазнала провалу спроба білогвардійців проникнути в Дніпровсько-Бузький лиман і захопити Миколаїв.
Тільки миколаївська повітова організація КП(б)У послала на врангелівський фронт 100 комуністів, взяли до рук зброю тисячі членів профспілок і комсомольців. На червень з миколаївського повіту на фронт вирушило 3 тис. добровольців, з Первомайського 4 тисячі. У жовтні за рішенням губернського з'їзду незаможних селян сформовано добровільний кавалерійський полк. В період боротьби з Врангелем на території губернії тимчасово дислокувались війська 1-ї Кінної Армії та 6-ї Армії
(командарм А. І. Корк).
До цих частин також вступило багато жителів міст і сіл Миколаївщини. А всього за роки громадянської війни тут сформовано близько 20 бригад, полків, дивізіонів і загонів, у т. ч. Миколаївська і Вознесенська бригади, 1-й Антонівський стрілецький полк, 401-й Тридубсько-Балтський полк, 403-й Тилігуло-Березанський полк, 1-й Комуністичний загін особливого призначення та інші. 401-й, 403-й полки та 1-й Комуністичний загін особливого призначення в складі 45-ї Червонопрапорної стрілецької дивізі ї Й. Е. Якіра брали участь у боях з ворогом на багатьох фронтах. За участь у революції і громадянській війні понад 1,5 тис. миколаївців відзначені урядовими нагородами.
Немає коментарів:
Дописати коментар